Їздив на вихідні до батьків, і вже коли збирав речі щоб повертатись додому, прийшла сусідка і спитала чи не хочу я взяти в неї трохи яблук. Гілляку на якій вони чекали свого часу, зачепила машина що привозила сусідці дрова. Тепер вони лежали на землі - трохи понівечені і ще зелені боровиці. Але я подивився на засмучену сусідку і почав збирати яблука - я зрозумів що маю їх врятувати. В мене був невеликий наплічник де лежав ноутбук і трохи овочів з маминого городу. Я розумів, що тепер маю взяти окрему сумку - хоче це не дуже зручно коли їдеш автостопом - для цих яблук. Але тепер я за них відповідаю - і не повинен боятись труднощів.

Цього разу, я, довше ніж звичайно, намагався зупинити попутну машину на Київ і зрештою біля мене спиняється … Таврія. Таврія на автотрасі, це штука яка передає будь-які маневри прямо до твого спинного мозку, кожного разу змушуючи тіло групуватись наче перед стрибком. А турбулентність яку утворють фури, змушують нещасну Таврію вібрувати наче серце на першому побаченні - якщо хтось з читачів ще його пам’ятає. Але що значать ці випробовування для людини яка рятує яблука.

Але як мені рятувати їх далі - дружина знову скаже що я проявив слабкість коли взяв яблука. “Ти вже і так рятуєш мамині огірки і помідори”, - скаже вона. “Але хтось має допомогти цим яблукам”, - скажу я, - адже вони росли щоб згодом когось потішити. Раптом, я ловлю себе на думці, що відтепер вважаю їх живими, тобто приписую їм наявність душі. Виходить, коли я їх їстиму, їхня душа перейде в мене… Завжди повертаюсь з Полісся трохи язичником.