Не дуже слідкував за “творчістю” Владлєна Татарского, бо завжди вважав його ще одним симулякром - інструментом російської пропаганди, покликаним просувати ідеї рашизму. Звичайно, що не безкоштовно - “Владлєн” працював на зарплаті у Пригожина - це виявили журналісти-розслідувачі, коли досліджували документи, отримані у результаті витоку даних з комп’ютерів ПВК “Вагнер”.

Сам псевдонім “Владлєн Татарскій”, хто не знає, це відсилання до імені головного героя роману Віктора Пєлєвіна “Генерація П”. Колись цей твір справив на мене гнітюче враження своїм реалізмом, якщо так можна сказати про галюциногенне марево, у якому відбуваються події роману. Особистість головного персонажа - називаю так, бо і сам Пєлєвін попросив не називати його персонажів героями - описувати немає необхідності. Варто тільки сказати, що Татарскій - той, що персонаж - відповідав за розробку та супровід образів віртуальних політиків, яких генерував суперкомп’ютер. Вони щодня виступали на екранах телевізорів росіян, хоча країною правили зовсім інші - вже і не згадаю, хто. Іншими словами, він займався пропагандою. Згодом з Владлєна Татарского зробили цифровій зліпок, який зажив в ефірах окремим життям телевізійного божества - не буває більшого визнання для людини, що живе в наш час.

Якщо повернутись до нашого Владлєна Татарського, тобто колишнього бандюка та колаборанта Максима Фоміна, то стає зрозумілим, чому саме статуетку вибрали у якості знаряддя убивства. Упевнений, що організатор ліквідації Фоміна читав “Генерацію П” і точно розрахував, що той вважає себе втіленням Вавілєна Татарского з роману Пєлєвіна - живим богом пропаганди.

Фомін, так розхвилювався коли побачив цього подарованого божка, що вже не чув цокання годинника, який відраховував його час.